17. Чому в англійській немає майбутнього часу
Твердження з першого розділу — «майбутнього часу в англійській немає» — не риторична фігура. Це історичний факт, і коли видно, звідки взялися will і shall, уся система перестає бути свавільним набором форм: стає зрозуміло, чому вибір між ними означає ставлення, а не час.
17.1 Давньоанглійська мала два часи, і майбутнього серед них не було
Морфологічно — теперішній і минулий, і все. Про майбутнє говорили теперішнім часом плюс прислівник: буквально «я йду завтра». Точно так, як досі робить сучасна англійська у «The train leaves at six» — і як досі робить українська в «Я їду завтра».
Тобто розділ 5 цієї теми описує не виняток із правила, а найстарішу з усіх форм. Решта з'явилася пізніше.
17.2 will означало «хотіти», shall — «бути винним»
| Форма | Давнє значення | Що з нього лишилося |
|---|---|---|
| will | willan — хотіти, бажати | рішення, готовність, відмова: the car won't start |
| shall | sculan — бути винним, мусити | обовʼязок: the tenant shall pay у договорах |
Обидва були повноцінними модальними дієсловами про волю й обовʼязок. Значення майбутнього в них — побічний ефект: якщо я хочу щось зробити або мушу, то зроблю це, очевидно, потім.
Стає зрозуміло, чому will досі несе відтінок рішення, а не просто часу. Речення «I will meet them on Thursday» звучить як «я вирішив зустрітися» саме тому, що дієслово ніколи не переставало означати волю.
І звідси ж «The car won't start» = «машина відмовляється». Це не переносне значення й не жарт — це пряме, первісне значення слова, яке вціліло.
17.3 Той самий корінь є в українській
Давньоанглійське willan і українське «воля» — родичі: обидва з праіндоєвропейського кореня зі значенням «хотіти, вибирати». Той самий корінь дав німецьке wollen, латинське velle і сучасний англійський іменник will — «воля», «заповіт».
Тобто I will go буквально означає щось на кшталт «я волю йти». Правило «will = майбутній час» — пізніше спрощення для підручників, і воно приховує рівно ту інформацію, якої не хватає українцям.
17.4 Правило «shall з I та we» вигадали граматисти
У XVII–XVIII ст. англійські граматисти запропонували стрункий розподіл: shall для першої особи, will для другої й третьої, а при наголосі — навпаки. Схема була гарна, симетрична й майже не відповідала живій мові навіть тоді.
Радянські підручники запозичили саме її, і тому кілька поколінь українців вчили «I shall send». У сучасній мові це звучить як мова XIX століття. Shall вижило у двох місцях:
Живе
Питання-пропозиції з I та we: Shall we start? · Shall I bring the numbers? Тут воно природне й нічим не заміниться.
Юридичне
Договори й регламенти: The tenant shall pay by the fifth. Це старе значення обовʼязку, а не майбутнє.
17.5 be going to — наймолодша форма, і вона теж не про час
Конструкція виросла з буквального руху: «I am going to London to see him» — «я їду до Лондона, щоб побачити його». Мета поступово відірвалася від пересування, і лишилося чисте значення наміру: «I am going to see him» — уже нікуди не йдучи.
Саме тому й досі неможливо шаблоном відрізнити «I'm going to the office» (рух) від «I'm going to deploy» (намір): це та сама конструкція на різних стадіях того самого зсуву. Розділ 10 про це попереджає, і тепер видно, що це не недогляд інструмента, а слід історії.
Історія не поставить вам мову — це робить лише практика. Але вона знімає відчуття свавілля, а саме воно найчастіше змушує кинути тему на середині.
Питання «чому в англійській аж чотири способи сказати про майбутнє» має простий відповідник: тому що жоден із них не є майбутнім часом. Це чотири різні висловлювання — про волю, про обовʼязок, про намір і про розклад, — які просто вказують уперед. Коли це видно, вибір між ними перестає бути лотереєю.