Тисячу років тому англієць міг сказати Se hund geseah þone catt («пес побачив кота») — і переставити слова як завгодно: þone catt geseah se hund означало те саме. Хто кого побачив, казали артиклі-закінчення: se — називний відмінок (діяч), þone — знахідний (об'єкт). Рівно як наші «собака» і «кота».

Потім сталися вікінги на півночі та норманське завоювання 1066 року. Данська і англійська мали схожі корені слів, але різні закінчення — і в змішаних сім'ях та на ринках закінчення почали просто ковтати: корінь зрозумілий, решта — шум. А коли верхівка двісті років говорила французькою, нікому було стежити за «правильною» граматикою.

До XIV століття відмінкова система обвалилась майже повністю. З усіх закінчень уціліли крихти: -s множини, -s присвійності, -s третьої особи — і пара займенників, які досі відмінюються: I / me, he / him, who / whom.

Але хтось мусив узяти на себе роботу закінчень: без них hund і catt — просто два іменники, і хто кого бачив — невідомо. Цю роботу забрало місце в реченні. Позиція перед дієсловом стала означати «діяч», після — «об'єкт», і що менше лишалося закінчень, то жорсткішим ставав порядок. До часів Шекспіра SVO уже був законом.

Тому свобода українського речення і жорсткість англійського — не «характер мови», а бухгалтерія: граматику речення хтось мусить нести — або закінчення, або порядок. Українська платить відмінками, англійська — фіксованими слотами. Двічі за те саме не платить жодна мова.