Праіндоєвропейська мова-предок і англійської, і української позначала просторові й часові відношення переважно закінченнями — відмінками; прийменники спершу були лише необовʼязковими підсилювачами при відмінку, а не головними носіями сенсу. Староанглійська зберігала цю систему майже повністю: пʼять відмінків (називний, знахідний, родовий, давальний, орудний), і прийменники on, æt, in, tō, of працювали разом із закінченням, а не замість нього — on вимагав давального відмінка, і саме закінчення, а не сам прийменник, повідомляло, що йдеться про місце.

Далі сталися два удари поспіль. Спершу — тісні контакти з данськомовними вікінгами на території Денло: спільні корені слів, але інші закінчення, тож у змішаних громадах незрозумілі закінчення почали просто відпадати, а корінь лишався. Потім — норманське завоювання 1066 року: французька стала мовою двору, знаті й управління на два століття (мовою церкви лишалася латина), і нікому було стежити за «правильними» англійськими закінченнями. Ненаголошені кінцеві склади — а саме там живуть закінчення — руйнувалися найшвидше.

До XIV століття пʼятивідмінкова система обвалилась до жмені решток: -s множини й присвійності та кілька займенникових пар — I/me, he/him, who/whom.

Хтось мусив узяти на себе роботу, яку раніше робили закінчення, — повідомляти, яке слово є місцем дії, метою, джерелом, власником. Половину цієї роботи, підмет проти додатка, забрав порядок слів (тема цього застосунку «Побудова речення»). Майже всю решту забрали прийменники. Там, де староанглійському on досить було давального закінчення, сучасному on доводиться працювати самому — тому англійська наростила значно більший і значно спеціалізованіший набір прийменників на заміну. Частину зібрала з власних давніх слів, які раніше були взаємозамінніші, а тепер поділили між собою вузькі ролі (at / in / on); частину склеїла з наявних (into, onto — це in та on плюс to); а частину просто позичила в тих самих вікінгів — till, а з ним і until, прийшли зі староскандинавської.