Звідки взялися англійські займенники
Займенники — найархаїчніша частина англійської мови. Уся решта за тисячу років позбулася відмінків, роду й узгодження; займенник зберіг і форми, і рід, і навіть слід колишньої різниці між «ти» і «ви». Кожна дивина цієї теми має дату — і зазвичай дуже конкретну причину.
18.1 Чому форм саме пʼять
Давньоанглійська відмінювала все: іменник мав чотири відмінки, прикметник узгоджувався з ним у роді й числі, а артикля як окремого слова ще не було. Після норманського завоювання й століть контакту зі скандинавськими мовами закінчення стерлися майже повністю — англійська перейшла з відмінків на порядок слів.
Займенники встояли з простої причини: вони найчастотніші слова мови, а часто вживані форми зношуються повільніше. Те, що ми сьогодні звемо «пʼятьма формами», — це залишки давньої системи, яка колись була значно більшою.
Тому him і his справді різні відмінки, а table і table — ні. Англійська втратила відмінок, але не встигла втратити його в займеннику. Найближчий аналог у нашій мові — те, що «хтось» і «когось» досі відмінюються, коли решта запозичень уже ні.
18.2 Куди зникло «ти»
Ще в XVI столітті англійська мала повний набір: thou (ти) — thee (тебе) — thy / thine (твій), і окремо ye / you / your для множини. Різниця була рівно та сама, що в нашому «ти» й «ви»: множинну форму почали вживати як ввічливу до однієї особи.
Далі сталося те, чого в українській не сталося: ввічлива форма витіснила просту повністю. До XVIII століття thou зникло з живої мови, лишившись у молитві, поезії та кількох діалектах — а разом із ним зникла й сама можливість звертатися на «ти».
Сьогодні you однакове і в однині, і в множині, і в підметі, і в обʼєкті. Але зворотна форма розрізняє кількість: yourself для однієї людини й yourselves для кількох. Це єдине місце в сучасній англійській, де стара опозиція ще жива — і саме тому її так легко пропустити.
Звідси й практичний наслідок для українця: питання «як тут — на ти чи на ви» англійською не вирішується займенником узагалі. Дистанцію несуть інші засоби: імʼя чи прізвище, повні форми замість скорочень, could you замість can you.
18.3 Its — наймолодший займенник теми
Слова its у Шекспіра майже немає. Присвійним для середнього роду до XVII століття служило his — те саме, що й для чоловічого: у Біблії короля Якова читаємо if the salt have lost his savour («якщо сіль втратила свій смак»).
Its зʼявилося як новотвір за зразком іменникового присвійного (Anna’s) і закріпилося лише до кінця XVII століття. Іронія в тому, що народилося воно саме з тієї конструкції з апострофом — і саме тому апостроф до нього досі приписують помилково.
Ця історія пояснює, чому в другій присвійній серії немає форми its: слово зʼявилося пізно, і місця для «незалежної» форми на кшталт hers у мові вже не було. Речення The idea is its не каже ніхто.
18.4 They прийшло з норвезької
Давньоанглійське «вони» звучало як hie — і майже не відрізнялося від he («він») та heo («вона»). Після скандинавських поселень у північній Англії їхнє þeir поступово витіснило рідну форму: спершу they, потім them і their.
Це рідкісний випадок: мови позичають іменники й дієслова легко, а займенники — майже ніколи. Тут запозичення виграло саме тому, що розвʼязувало проблему — розрізняло «він», «вона» і «вони», які на той час злилися до нерозрізненності.
18.5 Singular they — старше за заборону на нього
Уживання they про одну людину невідомої статі фіксується з XIV століття: воно є в Чосера, у Шекспіра, у Джейн Остін і в англійському перекладі Біблії. Ніхто не вважав це помилкою кілька сотень років поспіль.
Заборона зʼявилася в XVIII столітті, коли граматисти взялися описувати англійську латинськими категоріями й вирішили, що множинна форма не може означати однину. Тоді ж законодавчо закріпили he як «людину взагалі». Обидва рішення протрималися приблизно двісті років — і обидва сучасні довідники скасували.
Для вас із цього практичний висновок: Somebody left their phone не потребує жодних застережень. Це не поступка й не мода — це форма, старша за правило, яке її забороняло.
18.6 Чому I пишеться з великої
Найдрібніша й найвипадковіша історія теми. Давньоанглійське «я» звучало ic і писалося з малої, як усе. Коли c відпало, лишилася одна-єдина літера i — і в рукописному тексті вона просто губилася серед сусідніх слів, особливо в готичному письмі, де вертикальні риски йшли суцільним частоколом.
Переписувачі почали писати її більшою, щоб слово було видно. Друкарський верстат закріпив звичку, і англійське «я» лишилося єдиним займенником, який пишеться з великої літери в будь-якому місці речення.
Історія не поставить за вас жодного its — це робить лише практика. Але вона знімає два відчуття, які найбільше заважають.
Перше: що займенники — це купа безсистемних винятків, які треба зазубрити. Ні: пʼять форм — залишок цілісної системи, і кожна дивина в ній має дату. Its молоде, they запозичене, thou померло — і саме тому таблиця з розділу 11 виглядає нерівною.
Друге: що singular they — це якась сучасна поступка, до якої треба звикати. Навпаки: до нього просто повернулися після двохсотрічної перерви, і саме воно рятує від того, чого українська робити не змушує, — вгадування статі незнайомої людини.